Поділюсь однією з багатьох історій з життя студентського гуртожитку з часів мого активного там перебування (бо проживав я там дуже короткий проміжок часу), але значна частина студентського життя пройшла саме там.
Це була друга половина буремних 90-х, грошей ми майже не мали, бо батькам заробітну плату платили вряди годи, а якщо хтось з нас і отримував стипендію, то наскільки мізерну, що прожити на неї можна було у кращому випадку тиждень. Та і то, хто ж її витрачав на хліб! Отже, жив студент тим, що привіз з дому, з батьківського господарства.
Був у мене однокурсник (зараз досить поважна людина), а тоді просто студент істфаку, назвемо його тут Сашко. І був у нього менший брат, назвемо його Богданом, який на той час вчився у школі (імена зі зрозумілих причин змінені). Так от, родом Сашко був з одного із дальніх районів Сумської області, їздити додому вдавалось нечасто, відповідно торба, яку він віз, щоб забезпечити своє існування у гуртожитку протягом місяця-півтора, була абсолютно непідйомною.
Ну і доречно сказати, який шлях йому доводилось проїхати, щоб оте все привезти! Це треба було доїхати з рідного села до райцентру, з райцентру до Сум, вже в Сумах донести торбу до тролейбусної зупинки (а це десь 1,5 км, бо прямого транспорту від вокзалу до гуртожитку не було), довезти до гуртожитку на тролейбусі, ну а потім все це затягти на 6 поверх, бо ліфт не працював в принципі! Ніколи!
Щоб пройти всі ці муки та з’явитись на заняття вчасно (а вони починались о 12.30, на другу зміну) Сашку довелось піднятись з ліжка десь не пізніше 5-ї ранку, що також не сприяло бадьорому настрою.
Але бадьорий настрій був у нас, коли ми спостерігали як Сашко, нарешті добравшись попри все до гуртожитку, почав розпаковувати свою торбу. При цьому він з’ясував, що крім матері, яка його щедро наділила купою різних смаколиків, до процесу складання торби долучився його молодший брат Богдан, який забезпечив Сашка трьома!!! акуратно упакованими, в одному стилі з всім іншим, половинками цеглин! І ці будматеріали подолали весь той тривалий шлях з дому до гуртожитку на Сашкових плечах! Сказати, що він розлютився – це не сказати нічого! Ми ж згадували Сашкові цей «інцидент» ще довго! Із завжди передбачуваним ефектом…
