12 травня 2004 року, в перший день студентських протестів, які увійшли в історію як “революція на траві”. Ми виступали проти об’єднання трьох сумських вишів в один – Сумський національний, який мала очолити досить таки одіозна фігура – Олександр Царенко, нардеп від пропрезидентської партії СДПУ(о).
Для того щоб Ви краще зрозуміли, що це була за політсила, наведу Вам маленький факт – одним з її лідерів був кум Путіна Віктор Медведчук. Коротко кажучи, політична мотивованість об’єднання університетів була добре зрозуміла, його головна мета полягала у посиленні адмінресурсу напередодні президентських виборів.
Я в той час був студентом четвертого курсу педагогічного університету і прийшов на мітинг разом зі своїм викладачем Олегом Однороженком. Він готується виголосити промову, і я тримаю в руках його речі. Поруч із ним журналіст Костянтин Єлишевич, він теж виступив на мітингу і це коштувало йому роботи – звільнили його миттєво.
Молодим людям важко це уявити, але в ті часи участь у такому, абсолютно мирному заході, була ризикованим кроком. Тиснули на нас усі, починаючи від правоохоронців (ми їх називали “лівоохоронцями”, бо вони якраз порушували наші права, а не захищали) і закінчуючи факультетською адміністрацією.
Позиція вузівської адміністрації нас особливо обурювала, сприймалася як зрада наших інтересів (власне, так воно й було). Нас, студентів, попередили про відрахування, якщо ми замість занять підемо на мітинг, навіть поставили додаткові пари саме цього дня.
Важко повірити, але в якості “філерів”, що слідкували за студентами та викладачами, які прийшли на мітинг, виступали представники університетської ж адміністрації. Вони сиділи поруч у кав’ярні й видивлялися “своїх”. Добре пам’ятаю, як мені погрожувала проректорка з виховної (!!!) роботи Олена Король. Звичайно, що робила вона це на з власної ініціативи.
Основні важелі тиску були в руках голови ОДА Володимира Щербаня, представника “донецького клану”, що фактично контролював у ті роки наш регіон.
Взагалі, влада реагувала швидко, але грубо і примітивно, не розуміючи, що залякування і провокації можуть призвести до зворотньої реакції. Власне, залякати активістів так і не вдалося.
Мені, вже дорослі людині, важко пояснити, чому ми не боялися тих, перед ким згиналися поважні і немолоді люди. Можливо тому, що ми були юні й недооцінювали небезпеку. Можливо тому, що нам і втрачати особливо не було чого. Але я все-таки схиляюся до іншої думки – ми були надто чутливі до неправди, несправедливості, яка оточувала нас. Правда і свобода були для нас цінніші, ніж студентські квитки. А головне – ми вірили в себе, в правильність наших дій. І тому перемогли – Леонід Кучма змушений був скасувати указ про об’єднання сумських вишів. І це стало значним здобутком громадянського суспільства, особливо важливим напередодні Помаранчевої революції, в якій взяли участь практично усі відомі мені учасники сумських протестів.
Досвід, який ми отримали, згодом знадобився нам при організації волонтерського руху, територіальної оборони, національного опору під час оборони Сум у лютому-березні 2022 року. А почалося все з того, що ми не побоялися просто вийти на вулицю.
